Кожен збитий український літак, кожен убитий український солдат поглиблює прірву, що відділяє Київ від Москви. Прірву, яка зовсім не була очевидною ще кілька місяців тому, і — зачекайте! — не була очевидною навіть для української влади.
Зрештою, лише в середу уряд у Києві оголосив про санкції проти російських компаній. Багато менш обізнаних людей були здивовані тим, що ця заява пролунала лише через кілька місяців після агресії Росії в Криму та фактичної, хоч і тимчасової, анексії всієї східної української території. Більше того, Москва також не хотіла переривати економічну, а отже, і політичну пуповину, яка пов'язувала її з Україною, незважаючи на триваючі бойові дії.
Нещодавно Кремль несподівано припинив дискримінацію компаній, що працюють на його території, що належать «королю шоколаду», олігарху, а нині президенту Петру Порошенку. Раніше їх переслідували, але й не закривали…
Більше того, з самого моменту захоплення влади «табором Майдану» команда Яценюка дуже обережно ставилася до того, щоб не дратувати Росію надто сильно. Саме тому досвідченого колишнього міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка не висунули на посаду міністра закордонних справ. Хоча він уже чотири роки очолював міністерство після Помаранчевої революції, його призначили не для того, щоб «не дратувати Росію» – як чесно пояснив мені у Верховній Раді один із депутатів від «Батьківщини», головної правлячої партії.
Натомість було висунуто Андрія Дещицю, який був більш приємним для Росії. Зрештою, його замінив Павло Клімкін, який тепер говорить речі, які, вирвані з контексту, однозначно можна вважати русофобськими. А нібито більш миролюбного щодо Кремля Дещицю звільнили після того, як він зробив досить різкі для дипломата зауваження про Путіна…
Кінець київських ілюзій
Таким чином, Україна, схоже, позбулася ілюзій щодо можливості порозуміння з Росією, принаймні поки що. Це початкове переконання випливало з попередньої тактики Росії щодо Києва після перемоги безперечно антиросійської Помаранчевої революції. У той час, поки тодішній президент Російської Федерації Дмитро Медведєв намагався підтримувати добрі стосунки з президентом Віктором Ющенком, тодішній прем'єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін послідовно грав на розбіжностях у «помаранчевому» таборі та — фактично, в іншому випадку — обрав прем'єр-міністра Юлію Тимошенко.
Він створив ситуацію, під час якої на спільній прес-конференції в Москві прем'єр-міністри Росії та України насміхалися з Ющенка, називаючи його «злодієм», тоді як «прекрасна Юлія» мовчала. Москва, ймовірно, мала той самий план: російський батіг переплітався з кремлівським пряником для українських еліт (олігархів), яким Москва підморгувала, натякаючи, що «бійки є бійки, і нам потрібно досягти згоди» — як колись робили прем'єр-міністри Путін і Тимошенко.
Однак зараз це неможливо — принаймні, ймовірно, не найближчим часом. І тому я стверджую, що кожен збитий літак українських ВПС і кожна труна, завішана синьо-жовтим прапором, віддаляє (назавжди?) Київ від Москви та наближає його до Заходу, а отже, і до Варшави.
Я говорю про це зближення з Польщею не лише з географічних причин, а й тому, що поляки посідають друге місце у світі (після американців) і перше в Європі в опитуваннях щодо симпатії українців до певних країн. Це відбувається в той час, коли килимки перед дверима із зображенням Путіна легко доступні на українських ринках...
Я пишу це після повернення з Брюсселя, де брав участь у двох важливих заходах, що стосувалися політики Європейського Союзу щодо України та Росії. Першим було позачергове засідання Комітету Європейського парламенту у закордонних справах, скликане його німецьким головою Ельмаром Броком (ХДС у Німеччині, Європейська народна партія в Європейському парламенті).
Я не чув таких антиросійських заяв, як на цій зустрічі в Європейському парламенті, майже десять років, з часів Помаранчевої революції, коли та сама Комісія (AFET) змусила Хав'єра Солану, колишнього генерального секретаря НАТО, а тодішнього відповідального за зовнішню політику та безпеку ЄС, змінити свою позицію з проросійської на чітку підтримку табору Ющенка (час сумнозвісних сфальсифікованих виборів). Сьогодні не лише Анна Фотига, а й раніше мовчазні голландці, бельгійці та навіть німці жорстко атакують владу в Москві. Коли Брок, колега по партії Ангели Меркель, скликав цю зустріч, він знав, чим вона закінчиться. І все ж він її скликав.
Європейська громадська думка проти Москви
Однак того ж дня в Брюсселі відбулася ще важливіша зустріч за моєї участі. Я був присутній, nomen omen, на зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів Європейського Союзу, включаючи першого віце-президента Європейської Комісії баронесу Кетрін Ештон, чеського комісара з питань розширення Штефана Фюле та міністрів закордонних справ країн Східного партнерства – України, Білорусі (!), Молдови та країн Південного Кавказу: Грузії, Вірменії та Азербайджану. Ця кількагодинна зустріч відбулася, звичайно, в тіні донецької трагедії, але також і в контексті Угоди про асоціацію, підписаної між ЄС та Києвом, Кишиневом і Тбілісі, що явно суперечило інтересам Кремля.
Тон міністрів явно посилився. Навіть представники таких країн, як Нідерланди (раніше, поряд з Німеччиною та Італією, найбільші прихильники ідеї «не дратувати» Москву), різко розкритикували Путіна. Звичайно, цікаво, наскільки тривалою буде ця зміна.
Річ у тім, що ця зміна в «кремльоскептичному» ставленні політиків зовсім не пов'язана з тим, що вони раптово втратили глузд чи пережили «моральне загострення».
Це результат уваги, тиску ЗМІ та громадської думки, яка в Нідерландах, Великій Британії, Данії та інших країнах, звідки походять жертви малайзійського літака, – сказала: «досить».
У демократичних країнах політики, на щастя, є заручниками своїх виборців – платників податків. Можливо, таємно той чи інший міністр досі боїться Москви або не бажає заглиблюватися в імперські завоювання Кремля, до яких полковник Володимир Володимирович Путін зараз додає розділи. Але навіть якщо голландський чи британський політик досі таємно боїться російського ведмедя, він повинен прислухатися до голосу своїх радикалізованих громадян, які якимось чином відмовляються забути дитячі плюшеві іграшки, розкидані на місці катастрофи літака, що летів з Амстердама до Куала-Лумпура.
І це найбільша надія самих українців, але й їхніх сусідів – не лише польських, хоча Республіка Польща є найбільшим сусідом Києва серед країн ЄС та НАТО: громадська думка, якій набрид Путін та російська зарозумілість.
Тепер, коли економічний спад Москви явно послаблюється, цей економічний колос на глиняних ногах витратить ще мільярди на проросійську (що іноді означає євроскептичну!) пропаганду, водночас забираючи гроші у своїх громадян. Можливо, це буде частково успішно. Однак, витрати на цю пропаганду будуть, як і витрати на гонку озброєнь у 70-х і 80-х роках, дедалі дорожчими.
Ми, ймовірно, спостерігаємо момент, коли кремлівський воєначальник несподівано для себе та своєї країни опинився на слизькому політичному схилі. Йому просто потрібна допомога, щоб спуститися з неї швидше, ніж він міг собі уявити у своїх найпохмуріших мріях.
Річард Чарнецький
(Варшава, 26 липня 2014 р.)
«Київський журнал»
